masterpiecer(tm):Blog v1 SP1

Ще далеко не кінець…

Розділ 5. Політ джмеля.

… - Ваш босс народився навіть не в сорочці, а в бронежилеті. Сіганути з 14-го поверху і отримати лише закриту черепно-мозкову і зашиб руки - це просто чудо!

- Там унизу просто дерева були. Багато дерев. Ото мо’ його й врятувало.

- Ми не сперечаємось.

- Коли його випишуть?

- Ото вже швидкісні. Ми ще навіть лікування не почали, а ви вже “коли випишуть”. Смішні такі. Ну полежить десь тижня три, а там подивимось. Шукайте йому поки заміну, якщо так терміново.

Всі різко порозвертались і з цікавістю почали оглядатися навколо себе, на кого б то можна було б поспихати керування фірмою, поки Ігрич оправляється фізично і морально. Погляди зупинились на одному обличчі…

- Міха? Ти ж в нас ніби заступник, нє?..

Міха в цей час удавав, ніби нічого не чує і щось шукає в телефоні. Одначе, коли два десятки очей вп’ялися в нього, ніби п’явки в озері, довелось невільно підняти голову:

- А пацєму сразу я???…

… - Ні, його не буде. Я замість нього. Щось передати/виконати?

Михайло й раніше не заздрив завантаженості Ігрича, але відчувши всі прикрості життя свого начальника, зрозумів навіть мотив його “польоту джмеля”. Він нагадував людину-оркестр: одночасно виконував свої попередні обов’язки, обов’язки свого шефа і обов’язки загиблого сисадміна Ігорька, якого ховали всім офісом кілька днів потому. Книга по адмініструванню FreeBSD стала майже настільною і читалася на ніч, і хоч Міха ніц не розумів у опенсорсі далі gOS i Ubuntu, все ж мусив втягуватися у сенс справи…

Так пройшов тиждень. На другий Міху плющило. Спати доводилось прямо в кабінеті Ігрича, дарма що в кабінеті стояв шкіряний диван, він все одно не висипався.

В середині тижня офісу нарешті дозволили навідати Сашка, але не всією шарою і недовго, і без моральних потрясінь, і без передач…

- Може нам ще в газоподібному стані прийти?

- Лікар сказав - жодних потрясінь, жодної масово…

Далі набридливу тітку вже ніхто не слухав. Міха і секретарка вломилися в палату.

На босса без сліз дивитись не можна було. Перебинтована голова, витягнута зашиблена рука і втомлений вираз обличчя. Таким Ігрича не міг не бачити ніколи і ніхто. Хіба тепер - мабуть, останні близькі люди на сім світі…

- Нічого не кажіть. - почав він тихо, - як там фірма?

- Тримаємось, Олександре Ігоровичу.

- На кому все тримається?

- На мені.

- Дозволь потиснути твою мужню руку. Правиця, на щастя, в мене поки ще робоча…

… -Ну що, що?

Офіс гудів, немов переповнений вулик. Міха і Ірочка виявились в центрі уваги, і всі їх шарпали з одним лише питанням “Ну що там?”

- Не дочекаєтесь, живий і здоровий наш Ігрич, ще й повернеться на робоче місце за півтора тижні!

Всі схвально загуділи. Життя налагоджувалось…